Із історії Успенської церкви
Микола Бандрівський
Ставропігійна Свято-Успенська церква свій сьогоднішній вигляд прибрала у 1612-1629 рр. Однак, цьому передував не менш цікавий і багатий на різноманітні події, початковий період її зведення, який на сьогодні залишається найменш вивченим.
Для зручності викладу і оперування датами, у будівництві Свято-Успенської церкви виділяємо два періоди: перший – з весни 1591 р. до 1598 р. Впродовж цього часу усіма будівельними роботами на спорудженні Свято-Успенської церкви керував римський архітектор Паоло Домінічі (в українських джерелах – Павло Римлянин), який, як свідчать залишені ним кресленики, прагнув збудувати типову, для західноєвропейського Ренесансу, одноапсидну базиліку. І цей проект з весни 1591 почав було активно втілюватися і вже станом на 1598 р. цегляні (!) стіни тої першої (на цьому місці) Свято-Успенської церкви було виведено аж до піддашшя. Однак, в тому ж році, львівське ставропігійне братство, з поки-що невияснених до кінця причин, запротестувало, всі подальші роботи було зупинено і цегляні стіни майже викінченої Свято-Успенської церкви, були розібрані. Замість них (того ж року-?) почали зводити на тому ж місці муровані стіни нової церкви, але вже з білого тесаного каменю.
Власне, з цього моменту – заміни будівельного матеріалу при спорудженні Свято-Успенської церкви виділяємо другий період в історії її будівництва, який тривав з 1598 р. і аж по час її освячення: 26 січня 1631 р. Отож, на вимогу Львівського ставропігійного братства у 1598 р. до подальшого спорудження Свято-Успенської церкви було запрошено нового архітектора – Амвросія Прихильного, який почав втілювати власний проект храму – з трьома асиметрично розташованими банями на поздовжній осі храму, що було і є одним з визначальних елементів української церковної архітектури. Тоді ж, в заданому (ще попереднім архітектором - Павлом Римлянином) базилікальному плані майбутньої Свято-Успенської церкви з’явились цілком нові елементи - чотири тосканських колони всередині церкви, які з опертими на них арками підтримують центральну баню (кесонований купол). На сьогодні, ставропігійна церква Успення Пресвятої Богородиці хоча й нагадує в плані західноєвропейську базиліку (через брак вільного місця годився лише такий її план), однак складається з трьох частин: притвора-бабинця, головної нави і півкруглої пресвітерії (вівтарної частини), в чому вбачають втілення традиційного для українців типу тридільних і триверхих церков. Освятив новозведену святиню при величезному зібранні народу львівський православний владика Єремій Тисаровський за участю архімандрита (майбутнього митрополита Київського) Петра Могили.
Особливо вдалим і цінним з богословської та іконографічної точок зору є чудовий дорійський фриз роботи Амвросія Прихильного на піддашші ставропігійної Свято-Успенської церкви. Для зручності сприйняття фриз розмежований метопами, тригліфами та розетами (рис. ). Так, зі сторони вул.Руської вгорі стін Свято-Успенського храму – майже на піддашші – бачимо вирізьблені в камені тематичні сцени на євангельські та старозавітні сюжети, наприклад, «Мелхиседек і Авраам», «Жертвоприношення Авраама», «Благовіщення» і «Успення». А з протилежної, внутрішньої сторони Свято-Успенського храму – зі сторони церковного подвір’я - вгорі під дахом на фризі вирізьблені в камені високомистецькі метопи «Св.Миколай», «Деісус» та дві, особливо цікаві і цінні (для пізнання ранньої історії храмобудівництва на цьому місці) метопи: «Св.Георгій» та «Герб Братства з вежею-дзвіницею» (рис. ).
Нижче подаємо основні дати і події з історії ставропігійної Свято-Успенської церкви:
- 1590-ті рр.- на плановане будівництво Свято-Успенської церкви основні внески дала українська громада Львова та громади інших українських міст. Значні кошти пожертвували на будівництво храму молдавські господарі Павло, Єремія, Симон Могила та тодішній гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний (дослівно: «Виділ он і Львовское братство хоть далеко, церковь їх в місті наділил неладояко» (Кос, Федина, 1996,С.29);
- 1591 р. (5 квітня) - початок будівництва церкви на її сьогоднішньому місці;
- 1592 р.- до будівництва ставропігійської церкви залучено Войтиха Капіноса, а ще через рік – італійського архітектора Амвросія Прихильного, який після смерті В.Капіноса (1610 р.) і розірванням договору з Павлом Римлянином (помер 1618 р.), закінчив спорудження нинішньої Свято-Успенської церкви;
- 1598 р.- коли цегляні стіни Свято-Успенської церкви були виведені аж до піддашшя, ставропігійське Братство наказало їх повністю розібрати, а на їх місці почати мурувати нові стіни, але вже з білокам’яних тесаних блоків;
- 1616 р.- коли білокам’яні стіни Свято-Успенської церкви знову були виведені аж до піддашшя та частково було вимуруване навіть склепіння, сталася пожежа, яка на цілих одинадцять (!) років призупинила роботи по спорудженню Святоуспенської церкви. Пожежа цього рокузначно пошкодила дерев’яні конструкції даху на вежі-дзвіниці Корнякта. А, оскільки він був вкритий олов’яно-свинцевою бляхою, то під час пожежі він почав плавитися і, як писав очевидець тої пожежі Корнятківська вежа тоді «…краплями, що падали додолу, оплакувала свою загибель» (Зубрицький, 2011);
- 1623 р.- цього року в місті помер котрийсь із значних русинів/українців. І коли процесія, яка несла гріб з його тлінними останками проводжали до нашої церкви зі свічками, то на це зареагував львівський магістрат, який відразу ж подав позов до суду на сеньйорів ставропігійного братства і після судового процесу засудив братство на сплату 60 зл. штрафу (Зубрицький, 2011, С.125);
- 1626 р. (9 грудня) – Константинопольський патріарх Кирило своєю грамотою підписаною ним самим, олександрійським патріархом і шістьма митрополитами підтвердив Львову право Ставропігії (Зубрицький, 2011, С.126);
- 1627 р.- остаточно викінчено верх Свято-Успенської церкви – склепіння;
- 1627р. (11 січня) – митрополит Київський Йов Борецький (а перед тим – учитель слов’янської мови у школі при Львівському ставропігійному братстві, пише, що «…будучи львівським вихованцем і співбратом зичить Ставропігії всякого добра та надає їй титул «хрестоносне братство» і просить щоб вони намагалися якнайшвидше завершити будівництво Свято-Успенської церкви» (Зубрицький, 2011, С.127);
- 1629 р.- у Свято-Успенській церкві встановлено новий п’ятиярусний іконостас роботи відомого львівського митця Ф.Сеньковича, який був намальований у традиціях православного (візантійсько-руського) мистецтва;
- 1629 р.- в тому ж році над входом до Свято-Успенської церкви (зі сторони вул.Руської, там, де сьогодні трамвайна зупинка) над вхідним порталом вміщено напис церковно-слов’янським шрифтом: «Храм сей чесний совершился року Божія 1629»;
- 1630 р. (19 січня) – князь Мультянський Мирон Бернавський в листі до ставропігійного братства повідомив, що надсилає для церкви 10 срібних позолочених посудин і різні реліквії святих;
- 1630 р.- (21 травня) пожежа від удару блискавки пошкодила іконостас у Свято-Успенській церкві пензля Федора Сеньковича (у 1638 р. цей іконостас відновив Микола Петрахнович – учень Ф.Сеньковича);
- 1631 р. (26 січня) новозбудовану ставропігійну Свято-Успенську церкву освятив львівський владика й екзарх константинопольський Єремія Тисаровський за участю архімандрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили. Це освячення відбулось через два тижні після празника Богоявлення Господнього і у всіх викликало радість і незвичайне піднесення, оскільки, як тоді писали цю церкву «…будували понад 30 років незмірними коштами, працею і зусиллями» (Зубрицький, 2011, С.130). 8 січня мультянський князь і воєвода Молдавії Мирон Бернавський (нащадок роду Могил) перебуваючи в той час в с.Устя на Покутті, післав свого архімандрита, дворян і слуг щоб вони були присутніми на цій урочистості (посвячення Свято-Успенської церкви) від його імені. Він забезпечив ставропігійних братчиків напоями й харчами, потрібними для прийняття гостей і влаштування багатої учти та іншими речами. Архімандрит же, офірував від нього до новозбудованої Свято-Успенської церкви коштовного дерев’яного різьбленого хреста, вишитий сріблом фелон з єпитрахиллю і перського килима. Урочистості з нагоди посвячення Свято-Успенської церкви відбувались у присутності численного духівництва, руської (української) шляхти, ставропігійних братчиків та вірян (Зубрицький, 2011, С.130);
- перед 1632 р.- при Свято-Успенській церкві служило чотири монахи, три священники та диякон (Мицько, 1996, С.13);
- 1631-1633 рр.- при Свято-Успенській церкві були: «отець Єлисей», «проповідники отці Пафнутій та Ануфрій» та Григорій Волкович з Вільнюса (Мицько, 1996, С.13);
- 1633 р. (28 квітня) у Свято-Успенській церкві у присутності запрошених з Греції владик, численного духівництва й осіб різних станів був хіротинізований на митрополита Київського і Галицького Петро Могила з князівського дому мультянських господарів. Звідси він урочисто, з підняттям митрополичого хреста виїхав на свою столицю до Києва (Зубрицький, перев..2011, С.134). Роки життя Петра Могили: 31 грудня 1596 р. (10 січня 1597 р.) – 1 (11) січня 1647 р. Канонізований у 1996 р. Висвячення Петра Могили на митрополита Київського і Галицького ознаменувало собою Акт відновлення ієрархії Православної Церкви в Україні після т.зв. берестейської унії;
- 1634 р.- львівське ставропігійне братство вирішило своїм коштом вимурувати у щойнозбудованій Свято-Успенській церкві (праворуч між колонами) склеп для поховання тлінних останків Єлисавети з дому Могил: Бернавської – дружини мультянського князя і господаря Мирона Бернавського, який дуже щедро допомагав у викінченні церкви (Зубрицький, 2011, С.135);
- 1634 р.- до львівського ставропігійного братства вписалося двоє славних мужів – воєвода брацлавський Адам Кисіль і брацлавський та ніжинський староста Павло Тетеря-Моржковський, який подарував Свято-Успенській церкві релікварій з мощами св.смч.Меркурія, які відтоді і до сьогоднішнього дня урочисто вшановуються у цьому храмі, знаходячись на бічному вівтарі ліворуч передвівтарної перегороди;
- 1634 р.- з цього року львівське ставропігійне братство вирішило довірити Службу Божу в Свято-Успенській церкві православним монахам чину св.Василія Великого, яких, в той рік, при вищезгаданій церкві було четверо – троє священників і один диякон (на їх утримання виділили двісті зл. із фундації Корнякта та ін., а також надали приміщення у будинках братства. З цього року і аж до 1753 р. – тобто, понад 120 років (!) – пастирські обов’язки при церкві виконували монахи-василіяни, яких обирало братство. Вони жили спільно під правлінням одного, якого звали сеньйором духівництва. Братство знало про їхні потреби і опікувалося ними (Зубрицький, 2011, С.135);
- 1637 р. (9 березня) – львівське ставропігійне братство при Свято-Успенській церкві ухвалило (на своїх зборах) вилити зі срібла, що зібралось у скарбниці з різних побожних дарунків, один великий хрест (Зубрицький, 2011, С.139, коментар В.Александровича). Цей хрест виготовив Андрій Касіянович – внук знаного братського діяча Юрія Рогатинця. І відтоді це хрест виставлявся на вівтарі у Свято-Успенській церкві під час великих урочистостей (це одна з небагатьох православних реліквій доунійного періоду нашої церкви яка збереглась до сьогодні і виставлена у Свято-Успенському храмі). Через три століття після цих подій – близько 1933 р. з цього хреста була зроблена копія, яка сьогодні знаходиться на бічному вівтарі Спасителя у церкві св.ап.Петра і Павла на вул.Личаківській (Бандрівський М. З історії церкви св.ап.Петра і Павла у Львові.-Львів, 2009.-С.30, світлина 21-22);
- 1638 р.- у Свято-Успенській церкві закінчили і встановили Деісус, тобто верхні ряди ікон передвівтарної огорожі роботи Мороховського і Петрахновича;
- 1641 р.- при ставропігійній Свято-Успенській церкві на вул.Руській існував жіночий монастир, розташований у дворі будинку Гаврила Лангиша в якому проживали його доньки – православні монахині Кандіда та Олімпіада. На утримання цього монастиря сеньйор Г.Лангиш давав великі гроші зі свого маєтку (Зубрицький, 2011, С.146);
- 1643 р.- із декретів та актів справи судового процесу, в якому було задіяно ставропігійне братство виходить, що «…братська церква мала посвячення Успення, а також Всіх Святих, про що досі не було жодних згадок» (Зубрицький, 2011, С.147. В.Александрович в коментарі до цього повідомлення зазначив, що посвята Всіх Святих не відповідає православній традиції. Припускаємо, що вона могла з’явитися при нашій Свято-Успенській церкві у ранньоунійний період (після 1708 р.);
- 1645 р.- дерев’яні лави, що знаходилися в той час у Свято-Успенській церкві, були у розпорядженні сеньйорів львівської Ставропігії. Ці лави «…надавали членам (ставропігійного) братства, отож скільки сиджень було в церкві, стільки братчиків налічувала Ставропігія. Цього року сеньйори роздали лави (сталлі), що знаходились у бабинці церкви, деяким дружинам чи донькам видатніших братчиків, адже доти жіноча стать не могла перебувати на цих лавах. Назагал, навіть ті чоловіки, які мали свою лаву, за винятком дуже слабких, відповідно до обрядів Східної Церкви, слухали Службу Божу стоячи» (Зубрицький, 2011, С.148);
- 1657 р.- вкрито новим дахом «велику церкву» (Свято-Успенську, хоча в той час, як зазначає Денис Зубрицький, поряд існувала й «мала церква» (Зубрицький, 2011, С.161). Оскільки, відновленої князем Олексієм Балабаном Богородичної церковці в той час ще не було (її завершили щойно 1671 р.), то мова в даному документі могла, мабуть, вестися про Трисвятительську церкву на нижньому ярусі вежі-дзвіниці Корнякта;
- 1657 р.- у зв’язку з підходом до Львова 50-тисячної армії семигородського князя Ракоці, ставропігійне братство «…наказало коштовніші церковні і приватні речі замурувати в церкві.Найняли сторожів, щоби пильнували на вежі, а також пушкарів, яким з братської каси платили за стріляння з гармат; їх (гармати-М.Б.) мало братство і тримало на мурах біля вежі й на самій вежі. Невідомо, де згодом поділися ті гармати…» (Зубрицький, 2011, С.161);
- 1659 р.- члени львівського ставропігійного Братства вітали в себе гетьмана Івана Виговського та Генерального обозного Війська Запорізького, який їхав у Польщу на переговори з королем;
- 1662 р.- членами львівського ставропігійного братства стали козацький гетьман Іван Виговський – воєвода і генерал Київської землі й чигиринський староста. Також до братства вписався суддя козацького Війська Запорізького Григорій Лісницький;
- 1664 р.- члени львівського ставропігійного Братства вітали у себе гетьмана Лівобережної України Юрія Хмельницького;
- 1672 р.- внаслідок бомбардувань турецької артилерії під час облоги Львова знову значно постраждав дах вежі-дзвіниці Корнякта;
- 1676 р.- польський сейм ухвалив закон, за яким православним – під загрозою смерті і конфіскацією майна – заборонялося мати стосунки з Константинопольським патріархом і що вони мають підлягати лише своїм владикам (Зубрицький, 2011, С.189). У зв’язку з цими утисками тоді писали, що «…цей закон ноповнив смутком серця палких русинів і Ставропігії, які побачили себе відтятими від Глави Православної Церкви…(львівська) Ставропігія постійно захищала свою винятковість і, незважаючи на небезпеку, наскільки могла, підтримувала стосунки з Царгородом» (Зубрицький, 2011, С.189);
- 1686 р.- до північного фасаду церкви прибудовано скарбівець на аркаді, який західною стіною прилягав до будинку дяківни (Вуйцик, 1996, С.24). Цікавою щодо цього є інформація про те, що цього та наступного року обраному братством касирові доручили зберігати скриньку з грішми «…у Балабанівському склепі зі склепінням й вікном на цвинтар, а вхід до ньоо з церкви» (Зубрицький, 2011, С.196);
- 1692 р.- братство ухвалило (з огляду «до легації і волі померлого братчика Леоновича») замовити срібні шати, щоб прикрасити ікону Пресвятої Богородиці у Богородичній церкві відновленій князем Олексієм Балабаном у 1671 р.(Зубрицький, 2011);
- 1695 р. - За проектом архітектора Пієтре Бебера до вежі-дзвіниці Корнякта був добудований четвертий – останній ярус висотою 7,85 м з бароковим завершенням у вигляді високого ліхтаря в оточенні чотирьох кручених шпилів. Це завершення додало Корняктівській вежі-дзвіниці більшої легкості, стрункості, підкреслило її вишукану простоту розчленованих пілястрами монументальних стін (Кос, 1996, С.70);
- 1695 р.(27 вересня) – ставропігійне братство ухвалило, щоби чотири рази на рік відправляти у Свято-Успенській церкві «…урочистий парастас за душу брата Корнякта і за інших фундаторів церкви»(Зубрицький, 2011, С.203);
- 1697 р.- на фронтоні Богородичної церкви, відновленої князем Олексієм Балабаном, братчик Петро Семянович виготовив своїм коштом ікону (та вівтар-?) Пресвятої Богородиці (Зубрицький, 2011, С.204). Під цим роком Денис Зубрицький у своїй «Хроніці…» прямо називає «Балабанівську каплицю на честь Божої Матері» (Зубрицький, 2011, С.204) не згадуючи при цьому посвяти Трьох Святителів;
- 1697 р. (6 жовтня) – король Август ІІ підписав привілей, яким підтверджував право львівської Ставропігії на утримання ченців при Свято-Успенській церкві (Зубрицький, 2011, С205);
- 1699 р.- ставропігійне братство оправило в срібло мощі свщ.Меркурія, які були виставлені у Свято-Успенській церкві для пошанування;
- 1701 р.- ставропігійне братство почало будувати біля Свято-Успенської церкви каплицю Святої Трійці «…щасливо закінчивши справу цього року», однак її освячення відтермінувалося до 1704 р. (Зубрицький, 2011);
- 1704 р. (28 серпня) – з п’ятниці на суботу, дуже рано о 8 год….шведи почали навальний штурм нашого міста Львова, причому був сам шведський король Карл ХІІ з генералом Штембеком. Шведи погрожували «…розсадити порохом Божу (Свято-Успенську-М.Б.) церкву і самих повбивати». Врешті, шведський король Карл ХІІ штурмом здобув Львів і «…пограбована була та Божа святиня (Свято-Успенська церква-М.Б.) не так з волі неприятелів, як місцевих поляків» (Зубрицький, 2011, С.214). За словами сеньйора ставропігійного братства королівського секретаря Стефана Лясковського у відновленій князем Олексієм Балабаном Богородичній церкві під вежею-дзвіницею Корнякта, зберігалася в той час чудотворна ікона Божої Матері яка тоді «…явно виливала святі сльози», що також до сліз зворушувало вірних»(Зубрицький, 2011, С.215). Також в ті роки у Свято-Успенській церкві знаходилась чудотворна ікона Теребовлянської Божої Матері в шатах (Зубрицький, 2011, С.216), про що сучасні дослідники воліють не згадувати. Цей факт потребує не лише скрупульозного вивчення, але й популяризації, оскільки в літературі досі поширене хибне припущення про те, що ця Теребовлянська святиня була перенесена до собору св.Юра (до каплиці Пр.Покрови) ще у 1672 р. (Зубрицький, 2011, С.216). Не виключаємо, що тоді, як це тоді часто практикувалося, з неї була зроблена копія яка й була перенесена на Святоюрську гору.
- 1731 р.- до Свято-Успенської церкви прибудували захристію, яку розібрали 1878 р.(Вуйцик, 1996, С.24);
- 1753 р.- стараннями успенського братчика Георгія Коці у Свято-Успенській церкві було влаштовано металеві балюстради на бічних галереях (Вуйцик, 1996, С.25);
- 1767 р.- з посиленням унійних тенденцій і за посередництвом скульптора С.Стажевського православний іконостас роботи Федора Сеньковича і Миколая Петрахновича, який стояв у Свято-Успенській церкві, був розібраний і відданий до церкви в с.Грибовичі під Львовом (в цьому блюзнірському акті вже тоді вбачали намагання уніатів забрати з-перед очей парафіян «схизматський іконостас», який зримо засвідчував високу духовну і мистецьку культуру Православної України);
- 1767-1773 рр.- закінчено створення сучасного іконостасу Свято-Успенської церкви авторства Михайла Філевича і Францішка Оленського (окрім намісних ікон, які були намальовані Мартином Яблонським в середині ХІХ ст.). Новий іконостас більше відповідав уніатським традиціям, оскільки містив тільки намісні ікони та різьблені царські і дияконські врата. Тоді ж в пресвітерії на горному місці з’явився високий, пишно різьблений вівтар Бога-Отця, що добре проглядався через низький іконостас. Появу новомодного (на той час) іконостасу і барокового вівтаря у Свято-Успенській церкві пов’язують зі священником Антоном Левинським (вступив до ставропігійного братства в 1751 р., помер 1778 р.) і якого частина братчиків звинуватила у нововведеннях у церкві та в прокатолицькій орієнтації, оскільки він був прибічником уніатського єпископа Льва Шептицького.
- 1855-1858 рр.- у Свято-Успенській церкві проведено реставраційні роботи, під час яких художник Мартин Яблонський намалював на стінах композиції з Нового і Старого Завітів. Він же обновив намісні образи іконостаса, бічні вівтарі Пресвятої Богородиці і св.Миколая та 20 сцен страстей зі старого іконостаса, відновив портрети Корняктів, виконав нові образи Хрещення Христа та Успення Пресвятої Богородиці. Тоді ж було замальовано і закрито кам’яні сходи на галереї, підлогу в церкві вимощено теребовлянськими плитами, усунено великий заамвонний камінь, а на його місці встановлено дубовий тетрапод. У вівтарі встановлено новий престол з дарохранительницею. На північній стіні в церкві влаштовано два «сліпі» вікна, викладених дзеркалами. Уся внутрішня оздоба Свято-Успенської церкви коштувала 13764 зл.ринських (Вуйцик, 1996, С.26).
- 1905 р.- з приводу чергового відновлення Свято-Успенської церкви скликано першу нараду сеньйорату Ставропігії з представниками місцевої влади і фахівців-архітекторів та художників;
- 1907 р.(липень) – у Свято-Успенській церкві хрестили Романа Шухевича, в майбутньому – визначного діяча національно-визвольного руху, Головнокомандуючого УПА у 1943-1950 рр. (військове псевдо – Тарас Чупринка, загинув героїчною смертю 1950 р.).
- 1910-1911 рр.- тривали наступні засідання сеньйорату Ставропігії з приводу реставрації Свято-Успенської церкви. Оголошено конкурс на її обнову;
- 1912 р.- художник Ю.Марковський намалював картину «Інтер’єр Успенської церкви»;
- 1913 р.- під час ремонту сходів до Свято-Успенської церкви від вул.Руської за відваленою плитою відкрито вхід до підземелля, який провадив до усипальнях крипт. Це був «…просторий склеплений коридор і чотири отвори в бічних стінах і чотири в помості. Під церквою мали бути ще гробниці ктиторів, до яких вів окремий вхід із середини церкви. Над входом стояла плита з іменами похоронених осіб. У ХІХ ст. цю таблицю побили, а її кавалками вимостили підлогу біля вівтаря і коридор від вівтаря до дарохранительниці у вежі» (Вуйцик, 1996, С.29). Сьогодні, коли майже через три століття, Свято-Успенська церква повернулась до Вселенського Православ’я, можна було б, з благословення правлячого архієрея, спробувати дістати з-під підлоги рештки потовченої згаданої таблиці і, склеївши її, довідатись, таким чином, про імена осіб, які були поховані в її криптах.
- 1920 р.- У Свято-Успенській церкві під керівництвом архітектора Т.Обмінського розчищено з-під олійного пофарбування чотири центральних колони, надавши їм первісного вигляду. Також розчищено з-під пізніших нашарувань усі інші білокам’яні елементи, забілено поліхромію М.Яблонського сер.ХІХ ст., а капітелі колон делікатно позолочено (Вуйцик, 1996, С.29);
- 1923 р.- Ставропігійський інститут (який здавна добивався відновлення у Свято-Успенській церкві традиційного іконостаса, який би відповідав вимогам Східних Церков афоно-візантійського обряду) просив дозволу перевезти з Відня Богородчанський іконостас і встановити його у Свято-Успенській церкві. Однак, цьому заперечив воєводський консерватор місцевої окупаційної польської адміністрації;
- 1927 р. (20 листопада) – після реставрації Свято-Успенську церкву відкрили. Того ж року в її вівтарі встановлено три вітражі за ескізами Петра Холодного із зображеннями Пресвятої Богородиці і ангелів.
- 1932 р. – східноукраїнський художник Петро Холодний і В.Дядинюк виконали для Свято-Успенської церкви Божий Гріб (Петро Холодний встиг намалювати тільки два образи цього циклу: «Христос на Оливній Горі» і «Воскресіння Господнє». Решту п’ять образів виконав В.Дядинюк (Вуйцик, 1996, С.29).
- 1936 р.- у Свято-Успенській церкві (від вул.Руської) встановлено ще три вітражі за ескізами Петра Холодного, на першому з яких зображені св.Теодосій і Антоній Печерські, Нестор Літописець та галицькі князі Роман і Данило; на другому вітражі – свв..Володимир і Ольга, св.вмч.Борис і Гліб; на третьому вітражі – князь Костянтин Корнякт, княжна Гальшка Острозька та українські гетьмани - Петро-Конашевич-Сагайдачний та Богдан Хмельницький. Фундаторами цих вітражів були НТШ, «Народна Торгівля» та пожертви вірних (Вуйцик, 1996, С.29);
Павло Римлянин та Амвросій Прихильний, окрім Святоуспенської церкви, збудували тоді у Львові за своїми проектами, але вже – для латинян також костел і монастир оо.Бернардинів (сьогодні храм св. Андрея на пл. Галицькій, яким опікуються оо.Василіяни УГКЦ).
Коли Львівська єпархія перейшла в унію у 1700 р., то ця парафія останньою перейшла аж в 1708 р. Східний стиль завжди дотримувався у цій церкві. З приходом большевиків, парафія опиняється у складі РПЦ. Проте, коли у 1989 р. починається національне відродження, 29 листопада рішенням громади Успенська церква переходить у юрисдикцію УАПЦ та залишається вірною принципам автокефалії досьогодні.
При парафії діє з 2008 р. недільна школа "Християнська надія", де навчання ведеться у трьох групах, а з 2012 р. - дитячий хор. Парафіяльний хор "Оранта" є візитівкою УАПЦ у Львові - колектив з 2006 р. бере активну участь у духовних заходах м. Львова, з місійною діяльністю відвідав м. Харків (2006), м. Гадяч (2007), м. Сянок (Польща, 2008), Уйковицький монастир свв Кирила і Мефодія (Польща 2007, 2008 рр)., м. Фрайбург (Німеччина, 2008). При храмі діє осередок Братства св. ап. Андрія Первозваного, який патронує недільну школу парафії, а також дбає про Успенський храм, організовуючи парафіяльне духовне і культурне життя, старається вносити свою лепту в оновлення церкви.